Дощ, ніч і Шопен.... Трійця, в якій проявляється повнота меланхолії та найтоншої чутливості.

Ось вони товаришать мені у марнотратстві часу – перошкрябстві, чи то пак – клавіатуробийстві. Раніше час мужньо гинув на сторінках книжок – розумних і не дуже, цікавих і не надто, про «добре, розумне та вічне» й про те, що лежить за межами цих категорій. Пробачте, зацна пані Літературо, що сьогодні вірна Ваша слугиня й, насмілюся так сказати, подруга покинула Вас задля меланхолійної «трійці». Часи і звичаї, про які так велемовно зітхав Ціцерон, ваблять можливістю експресувати через віртуально-рукотворне чудо ХХ-ХХІ століття – Його Всюдисущість Інтернет. Настала й моя черга піддатися спокусі, бо лише звідавши її, можна справді звитяжити над нею. А «трійця» вимагає стати «першим млинцем»:).

Тонкі бризки фортеп’янного водограю шмагають льодовим холодом безнадії – вишуканої, нервово-чистої, як пальці музиканта, що допомагають цій музичній тузі видобуватися на волю. У плейлисті лише кілька ноктюрнів, та вони звучать безконечно – вп’яте, вдесяте, в’енне – до обридження, перейшовши через яке, можеш слухати музику ще загостреніше і бути просто щасливою від цієї краси почуттів, втіленої в нотах. О пане Шопен, як тонко Ви її розуміли!

Дощ затискає серце обценьками приреченості й – трохи – ляку: а раптом ці потоки води ніколи не скінчать своїх диких танців вулицями й дахами, не припинять галопувати гілками дерев, немилосердно нищачи молодозелене листя, раптом так і минуть сто років моєї самотності за сірою стіною цього водоливу? Я на межі клаустрофобії...

Ніч... Ніч, відганяючи дощові «жахи», обіймає спокоєм, впоює ним, закутує в нього. Душа – лялечка у спокійно-нічному коконі, з війливо-ніжними крильцями. Можливо, за мить розправляться вони на вітрах мрії... Про що – наразі невідомо; мрії не творяться за укладеним планом, багатогодинне чи кількорохвилинне завбачення їх не породжує. Можливо, це буде «prawdziwa miłość», що нам «potrzebna jak komórce mitochondria»; може – мандрівка в Італію, куди збираюся за кілька днів; або щось узагалі чудернацьке, як гарріпоттерівський бліберний хочкудик :). Хіба важить об’єкт? Процес мріяння сам по собі – розкіш, і я віддаватимусь йому сповна. Ось лише достукаю на клаві ще кілька слів, викину це «посланіє» у інтернет-світи, заплющу очі – й подам руки своїй «трійці»: на часинку, любі друзі, я – ваша. А потім хай буде що буде...